Історична довідка про село Лугове.
Назва села «Лугове» з'явилася лише у 1969 році, до цього часу село мало назву «Біла». Невідомо, з якої причини його було перейменовано, та все ж минуле села Лугове протягом 17-20 століть простежується саме за назвою «Біле» або «Біла».
Достеменно невідомо, коли виникло село Біла. Можна припустити, що як і більшість сусідніх сіл час виникнення села відноситься до 16-17 століть. Тривалий час село Біла відносилося до складу маєтностей так званого Дубровицького ключа, центр якого розміщувався в місті Дубровиця.
Протягом 1648-1649 і 1657-1659 років територія нинішньої Дубровиччини входила до складу Козацької держави Богдана Хмельницького. Тут існувала адміністративно- територіальна одиниця Турівський полк. В лютому 1649 року польським військам вдалося відібрати Дубровицю в козаків, в місті почалися страти учасників повстання. Незважаючи на це впродовж тривалого періоду жителі навколишніх сіл, об’єднуючись у озброєні загони, чинили опір військам Речі посполитої. Так, мешканці сіл Біла і Шахи вбили посланців Мартіна Борка й розправившись із своїми війтами, заборонили жителям навколишніх сіл сплачувати податок і виконувати повинності. Досить частими були напади місцевих жителів на Дубровицю, під час одного з яких був вбитий і сам Мартін Борк. У 1649 році мешканці села Біла приймали активну участь в об’єднаному поході проти польських військ, що стояли під Бережницею. Боячись повного знищення, повсталі разом з сім'ями були змушені переховуватися в пущах за річкою Случ.
Війна принесла багато страждань місцевому населенню. Один з орендарів, який у 1651 році проводив опис Дубровицького маєтку, з жалем зауважував, що край цілковито спустошений: «одні пішли з козаками, інші жовнірами знищені, деякі села повністю спалені або пустіють. Не тільки пани не можуть жити в своєму маєтку, але й уцілілі піддані по лісах поховалися». Страждання місцевих жителів були зумовлені ще й голодом – неодмінними супутником військових конфліктів.
Ближче до середини XVIII ст. Дубровиця, разом з навколишніми селами, перебувала у власності князя М. Огинського. У нього було три дочки, які вийшли заміж за Плятера, Бжостовського і Бржездецького. Після його смерті ця маєтність за розподілом 1750 р. переходить до його дочки, що була одружена з Бжостовським, який за «споживчий» характер використання маєтку став винним різним кредиторам великі суми грошей, а найбільшим його кредитором був Плятер. Між 1762-1768 роками останній надав позики на 536 тисяч. Бажання утриматися на плаву штовхає боржника відділити хоча б фільварки і передати їх під заставу за проценти іншому кредитору, але Плятер не погодився, бо хотів стати повноправним власником. Почався судовий процес, який закінчився у 1777 році, і власниками Дубровицьких добр стали Плятери. Цей рід дуже древній. Існував ще у XIII ст. у Вестфалії. Одна із гілок у XIV ст. відокремилася і переселилася у Ліфляндію. А гілка в Дубровиці започаткувалася з Фрідріха фон-де-Броель Плятера.
Зацікавив його цей маєток тим, що тоді проходила заміна натурально-товарних відносин грошовими. Плятери належали до нової генерації власників, які, щоб мати прибуток, вкладають капітал, а не «викачують». Звичайно ж, щоб вкласти гроші, потрібно бути впевненим у прибутковості даної справи. Прибутковим тоді було виготовлення поташу і його експорт за кордон. За інвентарем 1777 року маєток мав приблизно 40 тисяч гектарів землі. Половина їх була ріллею і сіножаттями, а на 12,5 тисячах гектарів росли ліси. Останнє і привабило Плятера, бо це була база для випалювання поташу. Його собівартість була низькою, бо виробництво базувалося на використанні праці кріпосних селян у фільварково-поміщицьких господарствах. Протягом століття їх кількість у графстві зросла від 4 до 6.
Дубровицькі міщани ділилися на плацових і ґрунтових. Перші, а це були в основному євреї (143 чоловіки), мали лише плаци у самому містечку, а другі, українці (44 чоловіки), користувалися ще й наділами. Десь 1/3 міського населення займалося ремеслом, яке було міцно пов’язане із землеробством. А виключно плацовими були лише столярі, гончарі та мулярі. Частина ремісників уже об’єднувалася в цехи, які стали вищою формою організації праці.
За постановою Плятера ремісники працювали на матеріалах замовника, а також і на графський двір. Тоді значно пожвавилася і розширилася торгівля. Ходовими товарами, якими торгував двір, були горілка, сіль, воли, поташ і риба. Горілку і волів возили до Варшави, сіль – до Олики, Пінська, Горобина і Бродів, поташ – до Бреста для подальшої сплавки у Гданськ, рибу – у Луцьк і Пінськ. Дубровиця стала транзитним пунктом соляних перевезень. Більшість товарів доставлялися водним шляхом. Уся зовнішня торгівля була зосереджена в руках графа, а внутрішній ринок контролювали євреї. У місті діяло 18 лавок при кількості населення 700 чол. Почав зростати його статус в економічному відношенні. На початок XIX ст. у маєтку існували Воробинська винокурня, пивоварня, поташеві буди, фабрика для виготовлення дубової клепки, а в 1802р. запрацювала суконна фабрика. Плятерам було вигідно мати не найманих працівників, а кріпосних, бо це була дешева робоча сила. А міщани також надавалися ґрунти і вони відбували повинності у формі відробітків, за що не було жодної оплати.
Із часом поняття «міщани» ототожнилося з єврейським населенням, а не з місцевим. Кількість євреїв у місті поступово зростала, бо їхня община користувалася широкими правами. Їй надавалися в користування школа, лазня, кладовище, крамниці, право будувати винокурні без всякої оплати, право на заріз худоби і продаж її з виплатою економії щорічно по 200 злотих. Община звільнялася від подачі підвід. Такі умови заохочували євреїв.
Зростала кількість євреїв і в сусідніх селах.
Тривалий час село Біле належало до Литви у складі Брест-Литовського воєводства Пінського повіту.
Після другого поділу Польщі у 1793 р. Домбровицю (більшу частину) було приєднано в складі Правобережної України до Пінського повіту Мінської губернії Російської імперії.
Внаслідок третього поділу Польщі у 1795 році територія сплела Біле увійшла до складу Дубровицького округу з волосним центром у м. Дубровиця, який став складовою частиною Волинського намісництва, а з 1797 р. входили до Ровенського повіту Волинської губернії.
