A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Миляцька громада
Рівненська область, Дубровицький район

Легенди краю.

легенди краю

легенда про криничку

При в'їзді до села Удрицьк обабіч дороги милують око дбайливо доглянуті поля. На них дозрівають обціловані літнім сонцем повновагі золотаві колоски жита; набрали розгін стрункі зелені рядки красуні-кукурудзи; під спекотними промінцями ніжаться чистенько висапані буряки – ген-ген на обрії зливаються в суцільну зелену смугу. Аж не віриться, що колись тут була Чаква – непрохідні болота, трясовина. Ця назва походить від однойменної невеликої, але місцями дуже заболоченої річечки, яка тихо, але впевнено, журчала холодною водою між кущами верболозу та олешняку. Під час осушення цієї місцевості в 70-их роках минулого століття зникла, загубилася річка Чаква. Про неї нам нагадує лише одне джерело, яке б’є стрімким ключем з землі і тече невеликим струмочком в одній з меліоративних канав. Смачна його вода взимку не замерзає, а жаркої днини приємно холодить душу спраглого мандрівника. І назвали його люди Солодким ключем.

Сходжу з дороги в тінь столітніх дубів. Ще кілька кроків – і я зупиняюсь біля Кринички. Це – колодязь, охайно впорядкований працьовитими руками односельців. Не одну сотню літ він гостинно запрошує прохожих відпочити під зеленим гіллястим шатром вікових дубів, рятує їх від спраги, даруючи людям цілющу джерельну воду.

З незапам'ятних часів це місце має назву – Криничка. І завжди в ній вода чиста, холодна, приємна на смак. А ще, кажуть, вона має здатність зцілювати від недуги. Святою берегинею стала Криничка для удричан, хочинців.

За переказами в ті далекі часи, коли чужинці плюндрували хижацькими набігами нашу землю , тікав з полону юнак. Рвалося юнакове серце до отчого дому, до рідної неньки. Та не дійшов додому хлопець, хоч до хати було рукою подать. Змучений був дуже, побитий. Впав край болота, не піднявся. Сили покинули його. А в той час вдома згорьована мати не знаходила собі місця – тривожно билось серденько в грудях, щось підказувало їй! Незчулась, як опинилась біля вмираючого сина. Підбитою чайкою впала на груди своїй кровиночці, облила його зболене тіло гарячими слізьми!

Потрісканими, запеченими від крові губами хлопець прошепотів: “Води...”. І сталося диво! В цю ж мить щось тихо зашуміло і за кілька кроків від них з-під землі піднявся вгору тоненький, з янтарним відблиском струмочок води. Мати швиденько намочила хустину дарованою богом джерельною водою і приклала до зболених вуст сина. Здригнулися повіки і на неньку заголубіли змучені очі юнака. Невтомно прикладала до синового тіла хустину з цілющою водою, яка стрімким ключем набирала сили і все впевненіше била з-під землі.

Хлопець оживав на очах. А навкруги, здалось, радісно завирувало зелене розмаїття: пахощі різнобарвних квітів, співи звеселілих пташок і приємний дзюркіт води вселили у мамине серце надію, що син буде жити!

З часом піднявся на ноги юнак. В знак вдячності разом з друзями викопав на місці святого джерела криницю, облаштував її. Дівчата прикрасили квітами та рушниками. З тих часів люди стали приходити до кринички як до святого місця: поклонялися їй, просили здоров’я для себе і для ближніх, у вдячність приносили дари садів, квіти. А набрана вода з криниці, вірили, мала чудодійну силу зцілення. Легенда про криницю дійшла і до наших днів.

Впорядкувала бібліотекар ПШБ с.Удрицьк Н.Кот

Село Удрицьк розташоване на мальовничому березі річки Горинь. І саме на прикладі нашого села можна відчути бентежні подихи древнього минулого і стрімкий та водночас потужний відлік часу сьогодення. Адже, потрапивши на прибережні луки Горині, неможливо не відчути і себе частинкою цього вічного зеленого царства. Зачудовано відмічаєш веселкові барви пригоринських луків; затамовуєш подих від п»янких пахощів різнотрав»я; прислухаєшся, як десь звідти, згори, лине мелодійний спів жайворонка, як з кущів верболозу заклопотано перемовляються деркачі, а з річки доноситься тривожне чаїне “ки-ги”.

Зі сходу до села підступила стіна лісу: вічнозелені сосни та ялини, серед них подекуди дрімають могутні дуби. А невеликі галявини, окраїни лісу заселило дрібне підлісся: кущі калини, шипшини, горішник, інші чагарники. Стрункі зелено косі берізки підібралися близенько до села. І якби не залізнична колія, білокорі красуні, здається, стрімко розбіглися б по центральній вулиці. Від легенького подиху вітру їх довге віття запрошує прохожого до танку.

Для села і його мешканців залізнична колія – велика зручність. Це і додаткові робочі місця, і можливість швидко дібратись до району або обласного центру.

Назва села овіяна таємничою легендою. І лише свідком тієї сивої давнини зберігся на місцевому кладовищі камінь з надписом про древній рід Урицьких, який стояв у витоках створення поселення на березі річки Горинь. З часом воно і отримало назву – Удрицьк. А ще з покоління в покоління, з вуст у вуста передавалася легенда про князя Урицького, який у сиву давнину назавжди поселився зі своєю дружиною тут, в мальовничому поліському краї на березі тихоплинної красуні-ріки Горинь. Їх молоді серця зачарувала тутешня природа: п’янке різнобарв’я луків, багатий грибами, ягодами, дичиною дрімучий ліс.

Через невизнання знатними батьками обраниці молодого князя Урицького закохані змушені були тікати в світ за очі. Волею долі вони опинилися на одному із зачаровано-квітучому схилі річки Горинь. Ця безлюдна місцевість не злякала молодого князя. Хоч, правда, де-не-де кілька хатинок ховалося серед дрімучої поліської природи. Невдовзі він згуртував навколо себе мешканців цього благодатного краю. Наука, яку він здобув при батьківському дворі, ой як знадобилася йому тут! Він не лише разом з тутешніми людьми ходив на полювання, ловив рибу, а й навчив їх як виробляти хутро, робити запаси дичини на зиму. Бо зими тут були довгі, сніжні, морозяні - суворі. Та й перші плодові дерева були посаджені тут саме князем Урицьким. Він навчав односельців, як робити щеплення яблунь, груш.

Час збігає: вже доньки підростають у князя. Люди поважають подружжя Урицьких. Та біда підкралася з іншого боку: під час пологів помирає дружина. Гірко побивався князь. Годинами сидів у зажурі над могилою коханої. Вже ніколи не бачили люди веселого усміху його очей. І лише клопоти про дітей тримали його на цьому світі. Немало років відміряла доля йому ще прожити. Але до останньої хвилини свого життя він був вірний своїй обраниці. Для людей цей чоловік був взірцем порядного сім’янина, мудрого наставника і доброї надійної людини.

На його честь назвали селяни своє поселення, назва якого з століттями прийшла до наших часів трошки у зміненому вигляді – Удрицьк.


Впорядкувала бібліотекар ПШБ с.Удрицьк Н.Кот

легенда про борок

За переказами старожилів села у давні часи одне з підвищень місцевості, яке знаходилось за 300 метрів від правого берега Горині було дуже заліснене височезними соснами. Цей пагорб був за розмірами невеликий (в радіусі приміром 400-500 м). Та зайшовши в цей ліс, здавалося, що потрапив до дрімучого бору, хоч через його можна було пройти на другий бік буквально за годину часу. За маленькі розміри люди стали називати цю місцину Борок, коренем слова стало «бор» (місцевий діалект), що означало в поліщуків старий, могутній ліс. Кажуть, люди лише їм відомими стежками пробиралися сюди і переховувалися від наскоків дикої орди чужинців. Навкруг – заплави, болота, трясовини. Вони надійно захищали цей острів від ворогів.

З часом люди почали вирубувати ті столітні сосни для своїх господарських потреб. І нескоро прийшов той час, як почали мешканці погорині заселятися на Борку. Весною води Горині розливаються навколо Борка, а саме пагорб в цей час квітує травневим розмаїттям садків.

Впорядкувала бібліотекар ПШБ Н.Кот

легенда про частину села - Осова

Місцевість під назвою Осова підступає геть до самого села з півночі. Цей край в основному низинний. В дощове літо там місцями надовго затримується вода.

Лівий бік Осови має підвищену рельєфність, яка одним боком впирається в маленьку річечку, в ті часи глибоку, під назвою Любища. Кажуть, саме вона стала на заваді ворогам, які вночі хотіли зненацька напасти на мирні оселі поліщуків. Своє останнє пристановище вони знайшли на дні цієї річки. І саме на цьому пагорбі біля річки в давнину росли кущі, дерева, хоч лісом цю рослинність і не назвеш.

Та цей край з тих часів обжили сови – любителі нічного життя. І лише стемніє надворі – то до осель селян починає долинати сумне «пу-гу». Спочатку одиноке, несміливе... А опівночі навіть моторошно ставало людям від того лякливого, але такого настирного крику. Хто зна, може це душі загиблих чужинців спокутують свою вину перед українським народом за свої недобрі діла і тужать за далекими домівками. Та як би воно не було, та назва цього місця «Осова» дійшла і до наших часів.

Кот Н.К., бібліотекар ПШБ с. Удрицьк

gromada.org.ua

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь